Мамина вишиванка 
 

  Колись тобою вишиту сорочку 
Ношу донині радо на плечах. 
Вона, як вишня в нашому садочку, 
Леліє вік в яскравих кольорах. 
Вона узимку тіло зігріває, 
А в спеку – в прохолоді береже, 
Хоч полиняло полотно до краю 
І стала пряжа тоншою уже. 

Між пасовиськ одвічних і дібров, 
Нарешті спину я в житті розпрямив, – 
Свою сорочку одягнувши знов, 
Прикрашену умілими руками. 
Тверезий нині, в юності - п’янкий, 
Родився, кажеш, я у ній та виріс 
Для друзів непідхоже говірким, 
Для тебе, мамо, аж занадто щирий… 

Прошу тебе – не гнівайся, не сердься 
І за прозріння пізнє не жури, – 
Неначе кров, киплять навколо серця 
Твоїх надій нитяні кольори. 
Вони мені свідоцтва незабутні 
Твоїх одвічних помислів і мрій 
Про те, щоб йшов нескорено - могутній 
Весь вік свій у сорочці осяйній. 

Між пасовиськ одвічних і дібров, 
На Україні спину я розпрямив, - 
Сорочку милу одягнувши знов 
Ту, що колись подарувала мама. 
Тепер тверезий, в юності – п’янкий, 
Я в ній родився отаким і виріс – 
Для когось непідхоже говіркий, 
Для тебе, рідна, споконвіку щирий…